Подорож до Крищинець

Друзі! Сьогодні я хочу запросити Вас відвідати мальовниче село Крищинці. Історія і чарівна природа дає змогу почути відлуння тиші та насолодитись прекрасними пейзажами. А на згадку у Вас залишаться світлини на неймовірних, створених природою локаціях. Для гостей облаштована зона відпочинку "Трифонова долина".

Саме тут можна познайомитись з відомою родиною гончарів Сергій Та Світлана Погонець. Адже гончарством славиться село.

А ще у місцевих жителів можна придбати смачнюще молоко та сир.

Отже Ваша подорож до Крищинець буде корисною і смачною...

КРИЩИНЦІ – село Тульчинського району Він­ницької області, осередок гончарства. Знаходиться на невеликій річці Тарасівка (басейн Південного Бугу), за 75 км від обласного центру, за 7 км від райцентру та за 21 км від залізничної станції Журавлівка. Площа 5 км2 . Населення 1573 осо­би (2001), переважно українці. 

Тривалий час на цих землях існувало 2 окремих села: Хорошівка (пізніше – Захаряшівка; засноване у 15 ст.) і Хрещенці (пізніше – Крищинці; засноване у 17 ст.). Поступово вони злилися в одне село (2-а пол. 20 ст.). Ці поселення неодноразово зазнавали руйну­вань під час нападів татарських заго­нів. Жителі брали участь у Визвольній війні під проводом Б. Хмельниць­кого та гайдамацькому русі. У 19 – на поч. 20 ст. – у складі Брацлавського повіту Подільської губернії у 1720-х – 1860-х рр. села належали польським магнатам Потоцьким. В1765р. споруджено дерев’яну церкву св. великомученика Димитрія, а в 1900р. на її місці побудували кам’яну (збереглася донині).

У 1860-х рр. відкрито церк.-парафіял. школу. В 1885 у Крищинцях мешкало 1460 осіб, у Захаряшівці – 537, 1892 – відповідно 1895 і і 537, за переписом 1897 – 2234 і 670 осіб. Наприкінці 19 ст. у них функціонували 4 млини. Під час воєн. дій 1918–20рр. влада неодноразово змінювалася, у червні 1920р. ос­таточно встановлено більшовицьку. 1932–33рр. від голоду померло 128 осіб. Частину жителів репресовано. Від липня 1941 до березня 1944р. село перебувало у румунській зоні окупації.

 Нині у Крищинцях– 2 школи, дошкіл. навч. заклад; 

Будинок культури, бібліотека (крім книжкового фонду, має народознавчий куточок, де зібрані речі народного вжитку, подаровані жителями); фельдшерсько -акушерський пункт.

Здавна у Крищинцях розвинуті різноманітні кустарні промисли. Оскільки тут є поклади високоякісної глини, то найбільшої популярності набуло гончарне мистецтво.

Від кін. 18 ст. крищинецький глиняний посуд (макітри, глечики, горнята) і дитячі іграшки-пищики (птахи, баранці тощо) щороку у значних кількостях продають на ярмарках у Тульчині, Брацлаві, Немирові (обидва – нині Вінн. обл.) та ін. населенних пунктах. Для багатьох жителів гончарювання було спадковою справою. На поч. 20 ст. у Крищенцях працювали понад 150 сімей гончарів. Особливо відзначалися гончарні витвори родин Гончарів, Касіянів, Ковтунів, Кор­чаків, Кравців, Кузиків, Луцишиних, Мельників, Погонців, Свір­гунів. Почесні звання «Засл. май­стер нар. творчості України» отри­мали І. Гончар та його учень О. Луцишин. Нині серед кращих гончарів на Поділлі – Сергій і Світлана Погонці. У Крищинцях також займаються різьбярством, соломоплетінням, вишиванням і писанкарством. Роботи кришинецьких майстрів експонувалися у багатьох містах України та за кордоном. 5–30 жовтня 2012 у Національному музеї літератури України (Київ) у рамках Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села» від­бувалася виставка, присвячена народній творчості Крищинець (доповнювали експозицію кришинецькі старовинні ікони, ткані рушники, скатерки, килими, налавники, доріжки, жіночий одяг, тернові хустки, обрядові хліба). У Національному музеї архітектури та побуту України (Київ) є хата кінця 19 ст., привезена з Крищинець.

І знову 1805 рік, знову Потоцькі в Тульчині, і знову 215- річниця, але в цей раз Олекси Стороженко

Цю статтю було надруковано в нашому «Тульчинському краї» 5 років тому. Сьогодні 1 квітня – День сміху.

Хочу довести до читача цікаву інформацію про тісний зв'язок О.Стороженка з нашим містом, через його анекдот «Голка» про Потоцького з Тульчина.

Стороженко Олекса Петрович (1805-1874) – український письменник, етнограф, художник. Древній козацький рід Стороженків відомий ще з ХVІІ ст., про перебування в Тульчині описано в 1884 році в журналі «Киевская старина» (т.8). Олекса Стороженко прожив кілька років у Тульчині (1825р.) і Немирові (1827р.) під час військової служби.

В його творах є чимало сюжетів та спостережень, навіяних тульчинською минувшиною, - зокрема, повість «Марко Проклятий». А розповідаючи про запорожця Кіндрата Бубенка-Швидкого з однойменного оповідання, автор описує «тульчинську околицю», де ще й після смерті козака «гоготить од його оповідань». В оповіданні «Голка» крім анекдоту, автор розкриває постать Потоцького, як необмеженого в своїх злочинах феодала. Враховуючи жахливі вчинки Потоцького в оповіданні, мова йде не про Станіслава Щенсного Потоцького, який збудував палац в 1782 році, а його діда – Юзефа Потоцького (першого власника Тульчинських земель). Доречно зазначити, що вказані твори О.Стороженка є в Тульчинській центральній районній бібліотеці, біля палацу Потоцьких.

Отже «Голка».

«За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!

Розкажу вам дещо про одного зі свого кола магната, про Потоцького, що колись жив у Тульчині. …

Кілька миль од Тульчина, коло одного майонтку Потоцького, жив з жінкою, з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів земельки, фольварочок, добре працював і, хвалити господа, не прохав ні в кого хліба. Розсердився на його за щось економ того майонтку, пан Тридурський, та й вигнав бідного шляхтича з жінкою, з дітьми з власної хати. От Кондратович осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого Потоцького, щоб здатися на ласку і правду його ясновельможності.

Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд Потоцького.

— Хто єстесь? — спитав Потоцький?

— Шляхтич, ясновельможний пане, — одповів Кондратович, нахиляючись аж до луки.

— А маєш голку лайдак? — гримнув Потоцький і брови нахмурив, і почервонів.

— Нема, ясновельможний пане, — одмовив Кондратович.

— Німа! Патшай, — каже, показуючи застромлену в рукаві голку, обкручену ниткою, як буває у кравців. Я Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів; і в мене є голка, щоб часом, як розірветься, зашить, а ти —  безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре!

Стягнули раба божого з коня і почали чухрати канчуками; а Потоцький дивиться та приговорює:

— Отак дурнів вчать та на розум наводять!

 Заплакав сердешний і поїхав у Тульчин до свого родича, що служив у Потоцького конюшим. Приїхавши, розказав йому все, як було.

— Не журись, — каже родич, — оддячиш, я тобі і пораду дам. Чи ти знаеш ту капличку, що в кінці парка?  От у цю ж капличку, Потоцький, перерядившись старцем, що-суботи ходить одмолювать у Почаівськоі Богоматері гріхи. Завтра субота; устанешь раненько, то там його й застукаешь, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.

Кондратович, почувши се, як на світ народився. Узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Дивиться — йде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний. Увійшов Потоцький у капличку і ставь молиться. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку.

— Найсвятша Матка, — каже,  — пошли усякого щастя, здоров'я, дідичу нашому, ясновельможному пану Потоцькому за те, що він нас дурнів вчить!

Потоцький притуливея в куточку і слуха, аж облизуетьсяю. Зараз пізнав, що се той шляхтич, которому вчора задав він шваби. Скінчивши молитву, Кондратович обернувся до Потоцького й пита:

— А що ти тут робиш, старцю? — А маєш голку?

— Німа, вельможний пане! — одвітив Потоцкий, а сам мерщій до дверей.

— Німа? — крикнув Кондратович, простягуючи руку. — Ось дивись, — каже, — я гоноровий шляхтич, маю кілька моргів землі,— і у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти  безштанько, а в тебе нема?

Та се кежучи, хап його за чуб! Вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагати малахаєм… Через день та й прислухається, яка буде чутка про Потоцького. А чутка пішла що гетьман застудився на полюванні. На другий день, тільки вернулись з костьола, аж прибіг козак.

— Чи тут, — пита, — гостює пан Кондратович? Гетьман кличе до себе!

Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі: що буде, то буде; а буде те, що Бог дасть. Тільки побачив його Потоцький, зараз і крикнув:

— А що, чи маеш теперь голку? —А чи не трапилось тобі навчити якого небудь дурня? — пита гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.

— Як не траплялось, ясновельможний пане! — сміливо одказав Кондратович, — вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав, — довго буде згадувати ту голку.

…Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому веселий і щасливий. … Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному в знаки, не одного шпигнула. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.».

P.S. В репертуарі тульчинського театру, відомого у всій Європі, комедія «Голка» була постійною. Взагалі вся родина (дружина та діти) Станіслава Потоцького приймали участь у виставах, чим розважали гостей графської родини. Тульчинський театр діяв з 1790-х до 1860-х рр.

          В.О.Вігуржинський, краєзнавець

Останньому з Потоцьких з Тульчина – 215 років!

         Болєслав народився в березні 1805 року в Тульчині. Офіційно був наймолодшим сином Станіслава Щенсни (який помер того ж березня 1805 року) і Софії (1760-1822). Світська думка приписує батьківство Юрію (Щенсни Єжи 1776-1809) найстаршому сину від другого шлюбу Станіслава Щенсни (1751-1805) і Юзефи Амелії (Жозефіни 1752-1798).

         Болєслав отримав домашню освіту, одним з вихователів був Конарський Міхал (1784-1861), до речі Міхал отримав від Софії Потоцької за записом в заповіті, як доказ вдячності за виховання сина, цінне зібрання рукописів, друків і документів XVI-XIX ст. Міхал Конарський працював в Тульчинському палаці з 1812 р. по 1821 р. і навіть подружився зі Станіславом Трембецьким (1739-1812). До кінця життя Болєслав і Міхал залишилися друзями, а Міхал згодом став піонером цукрової промисловості на Поділлі.

         З дитинства тривалий час подорожував Західною Європою. Згодом з 1821 по 1827 рр. проходив військову службу.

         Після смерті матері Болєслав Потоцький оселився в Ковалівці (Немирівський район), а згодом перебрався в Немирів, де було закінчено палац. За часів його володіння Немирів зазнав справжнього розквіту. Взагалі з батьківського спадку отримав тростянецьку частку. До неї входили: Уманський ключ, Теплицький ключ, Богопільський ключ та Тростянецький ключ (в т.ч. Тростянець, Кирнасівка, Капустяни та ін.). Мати Софія записала йому кілька маєтків (8 тисяч кріпаків) з обов’язком сплатити 4 млн. злотих боргів. Крім того, мати записала йому навпіл з братом Алєксандром права на рухомість з тульчинського двору.

         В різні роки, з 1828 р. по 1856 р., здобув різні чини. Наприклад у 1856 р. отримав чин дійсного статського радника. Того ж року був одним із 4 герольдів, які оголошували коронацію Олександра ІІ. З липня 1834 р. і до кінця життя опікувався освітою Немирова, жертвував значні суми на стипендії учням, на дитячий притулок, названий на честь його дружини «Притулок графині Марії Потоцької». Запросив до Немирова архітектора Францішека Мєховича (1783-1852), який на його замовлення виконав проекти гімназії, кірхи, дзвінниці для Свято-Троїцької церкви, а також палацу Болєслава Потоцького. Саме завдяки Болєславу Немирів став осередком освітнього й культурного життя під назвою «подільських Афін». У 1847 тут концертував Ференс Ліст (1811-1886рр.).

         Суспільна діяльність Болєслава Потоцького вимагала великих витрат, тож поступово він продав значну частину володінь, зокрема в 1842 році Кирнасівку – Ружі Собанській, в 1850р. Капустяни – Ф.Ярошинському, в 1856 р. Тростянець – Феліксу Собанському.

         Був одружений з графинею Марією Салтиковою (1807-1845). У шлюбі виховував єдину доньку Марію (1839-1882рр.) і позашлюбну доньку дружини Софію. Донька Марія у 1869 р. купила у свого дядька Мєчислава Потоцького (1799-1878) за 1,25 млн.руб. Тульчинський і Вільхуватський ключі. Після того, як донька Марія  вийшла заміж в 1856р. за Григорія Строганова і отримала в посагу Немирівський ключ, Болєслав переїхав до Петербурга, де прожив до 1882 року. Останні роки життя мешкав у Немирові. Помер 10.11.1893 р. в Петербурзі.   

P.S. Після продажу Тульчинського маєтку Мєчислав Потоцький гроші  отримав вже проживаючи в Парижі. З цим капіталом та іншими коштами Мечислав Потоцький вдало грав на біржі та вкладав кошти в нерухомість у Франції, примноживши статки до 80 мільйонів франків. Покидаючи Тульчин забрав з палацу частину картин, меблів, порцеляни, скла, колекцію зброї і значну частину бібліотеки, переправивши це усе через Одесу до Франції.

Владіслав Вігуржинський