Цю статтю було надруковано в
нашому «Тульчинському краї» 5 років тому. Сьогодні 1 квітня – День сміху.
Хочу довести до читача цікаву
інформацію про тісний зв'язок О.Стороженка з нашим містом, через його анекдот
«Голка» про Потоцького з Тульчина.
Стороженко
Олекса Петрович (1805-1874) – український письменник, етнограф, художник.
Древній козацький рід Стороженків відомий ще з ХVІІ ст.,
про перебування в Тульчині описано в 1884 році в журналі «Киевская старина»
(т.8). Олекса Стороженко прожив кілька років у Тульчині (1825р.) і Немирові
(1827р.) під час військової служби.
В його
творах є чимало сюжетів та спостережень, навіяних тульчинською минувшиною, -
зокрема, повість «Марко Проклятий». А розповідаючи про запорожця Кіндрата Бубенка-Швидкого
з однойменного оповідання, автор описує «тульчинську околицю», де ще й після
смерті козака «гоготить од його оповідань». В оповіданні «Голка» крім анекдоту,
автор розкриває постать Потоцького, як необмеженого в своїх злочинах феодала.
Враховуючи жахливі вчинки Потоцького в оповіданні, мова йде не про Станіслава
Щенсного Потоцького, який збудував палац в 1782 році, а його діда – Юзефа
Потоцького (першого власника Тульчинських земель). Доречно зазначити, що
вказані твори О.Стороженка є в Тульчинській центральній районній бібліотеці,
біля палацу Потоцьких.
Отже «Голка».
«За давніх часів колись на Україні були такі
люди, що не признавали над собою ніякої влади. А знаєте, люди добрі, як звали
тих людей?.. Польськими магнатами!
Розкажу вам дещо про одного зі свого кола магната, про Потоцького, що
колись жив у Тульчині. …
Кілька миль од Тульчина, коло одного майонтку Потоцького, жив з жінкою,
з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів земельки,
фольварочок, добре працював і, хвалити господа, не прохав ні в кого хліба.
Розсердився на його за щось економ того майонтку, пан Тридурський, та й вигнав
бідного шляхтича з жінкою, з дітьми з власної хати. От Кондратович осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого
Потоцького, щоб здатися на ласку і правду його ясновельможності.
Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд
Потоцького.
— Хто єстесь? — спитав Потоцький?
— Шляхтич, ясновельможний пане, — одповів Кондратович,
нахиляючись аж до луки.
— А маєш голку лайдак? — гримнув Потоцький і брови нахмурив,
і почервонів.
— Нема, ясновельможний пане, — одмовив Кондратович.
— Німа! Патшай, — каже, показуючи застромлену в рукаві
голку, обкручену ниткою, як буває у кравців. Я
Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів; і в мене є голка,
щоб часом, як розірветься, зашить, а ти —
безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре!
Стягнули раба божого з коня і почали чухрати
канчуками; а Потоцький дивиться та приговорює:
— Отак дурнів вчать та на розум наводять!
Заплакав сердешний і поїхав у
Тульчин до свого родича, що служив у Потоцького конюшим. Приїхавши, розказав
йому все, як було.
— Не журись, — каже родич, — оддячиш, я тобі і пораду дам. Чи ти знаеш ту капличку, що в
кінці парка? От у цю ж капличку, Потоцький, перерядившись
старцем, що-суботи ходить одмолювать у Почаівськоі Богоматері гріхи. Завтра
субота; устанешь раненько, то там його й застукаешь, як сотника в горосі, і що
душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.
Кондратович, почувши се, як на світ народився. Узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт
мишу. Дивиться — йде Потоцький, такий обірваний та
обшарпаний. Увійшов Потоцький у капличку і
ставь молиться. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку.
— Найсвятша Матка, — каже, — пошли усякого щастя, здоров'я,
дідичу нашому, ясновельможному пану Потоцькому за те, що він нас дурнів вчить!
Потоцький притуливея в куточку і слуха, аж облизуетьсяю. Зараз пізнав,
що се той шляхтич, которому вчора задав він шваби.
Скінчивши молитву, Кондратович обернувся до Потоцького й пита:
— А що ти тут робиш, старцю? — А
маєш голку?
— Німа, вельможний пане! — одвітив Потоцкий, а сам мерщій до
дверей.
— Німа? — крикнув Кондратович, простягуючи руку. — Ось
дивись, — каже, — я гоноровий шляхтич, маю кілька моргів землі,— і у
мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти
безштанько, а в тебе нема?
Та се кежучи, хап його за чуб! Вихрив, вихрив, далі голову між коліна,
ну його шмагати малахаєм… Через день та й
прислухається, яка буде чутка про
Потоцького. А чутка пішла що гетьман
застудився на полюванні. На другий день, тільки вернулись з костьола,
аж прибіг козак.
— Чи тут, — пита, — гостює пан Кондратович? Гетьман кличе до
себе!
Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі: що буде, то буде; а
буде те, що Бог дасть. Тільки
побачив його Потоцький, зараз і крикнув:
— А що, чи маеш теперь голку? —А чи не трапилось тобі навчити
якого небудь дурня? — пита гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.
— Як не траплялось, ясновельможний пане! — сміливо одказав
Кондратович, — вчора у капличці спіткав якогось старця і добре
одшмагав, — довго буде згадувати ту голку.
…Забравши гроші і розказ до пана Тридурського,
Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому веселий і щасливий.
… Довго втішались тією голкою. Далась вона не
одному в знаки, не одного шпигнула. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на
дорогу, а вже голку застромить у рукав.».
P.S. В репертуарі тульчинського театру, відомого у всій Європі, комедія «Голка»
була постійною. Взагалі вся родина (дружина та діти) Станіслава Потоцького
приймали участь у виставах, чим розважали гостей графської родини. Тульчинський
театр діяв з 1790-х до 1860-х рр.
В.О.Вігуржинський,
краєзнавець
