Історичний екскурс

"Тульчин! Ти весь в історії іскристий!

Яка це радість побувать в тобі"

так висловився про невелике місто на Вінниччині поет Павло Тичина.

Дійсно, це мале містечко має величезну історію, яка виходить далеко за межі України.

Тульчин - це не тільки наша, але й європейська, світова історія. Існувала колись ідея перетворити Тульчин на місто-музей. На жаль, вона залишилася нездійсненою, але можна впевнено говорити, що у Тульчина велике історичне майбутнє.

Згідно архівних документів Тульчину більше 400 років. Перша згадка про нього припадає на 1607 рік. Цю дату і вважають роком заснування міста, хоча Тульчин існував і раніше.

Але його велика історія почалася з 1609 року, коли він став власністю польського магната та полководця Валенти Олександра Каліновського із старовинного рицарського роду гербу Калінова. Засновник роду рицар Анджей загинув у 1530 році на полі битви, там і був похований.

Валенти Каліновський та його син Адам перетворюють Тульчин на міцно укріплену фортецю. Адам будує в 30-х роках ХVІІ ст. замок, в якому знаходились костьол та кляштор домініканців. В 1638 році неспокійний Адам, що проти волі батьків одружився на викраденій у родини своїй тітці Кристині, знайшов тут останній притулок.

В 1652 році тут же були поховані його брат Марцін та син Марціна Самуель, які невдало  керували польським військом у битві під Батогом,   де  Богдан Хмельницький вщент розбив поляків.

В 1648 році повсталі селянсько-козацькі загони під проводом Максима Кривоноса, Івана Ганжі та Остапа Гоголя після довгого та кривавого штурму оволоділи Тульчином; тоді на території Старого ринку, який у той час був площею перед замком, загинуло З тисячі полонених євреїв, які разом із поляками боронили тульчинську фортецю, а потім не схотіли перейти до православної віри.

Про ці події в Європі було видано чимало єврейських хронік, серед українців виникло багато легенд, на основі яких український письменник О. Стороженко написав фантастичну повість "Марко Проклятий", і хоча вона залишилась незакінченою, сучасник автора поет П.Гулак - Артемовський у листі до нього писав: "Більш цікавого я ще не читав і не прочитаю." І це в той час, коли вже з'явилися знамениті твори про Україну нашого славетного Миколи Гоголя.

Потім місцеві легенди про українських повстанців-гайдамаків збирав класик української драматургії І. Карпенко-Карий. Базуючись на цьому матеріалі, він пише п'єсу "Сава Чалий", яку Максим Рильський назвав найкращою українською історичною драмою. Дія п'єси відбувається у Тульчині, сусідньому Немирові та селі Степашки, що неподалік Тульчина. Одним із головних, героїв драми є командуючий польською армією Юзеф Потоцький внук якого пізніше прославить Тульчин.

Ось така вона, місцева історія... Тільки бери і записуй її - і ти станеш відомим. Крім вищезгаданих О.Стороженка та І.Карпенка-Карого місцеві легенди, пісні та народні оповідання записували видатна письменниця Марко Вовчок, яка проживала у Немирові, але збирала матеріали і на Тульчинщині, а також відомий вчений-етнограф наш земляк Кость Шероцький, знаменитий етнограф Гнат Танцюра, який деякий час проживав на Тульчинщині, та геніальний український композитор Микола Леонтович.

Цей список можна продовжувати і далі. Але повернемося до Тульчина.

Нащадки Юзефа Потоцького на початку ХVІІІст. стають новими власниками міста. Наприкінці цього ж століття місто перетворюється в типову магнатську садибу, центром якої стає розкішний, великий палац. Його поява приносить Тульчину визнану історичну роль видатного військового центру.

Сам палац був величним і привітним, а Тульчин вигідно розташований у стратегічному відношенні. Тому в місті один за одним з'являються видатні полководці.

В 1791 році у палаці знаходився штаб польської коронної армії під керівництвом двох національних героїв Польщі - племінника короля, майбутнього маршала Наполеона Юзефа Понятовського та "поляка №1", національного героя не лише своєї Батьківщини, а й Сполучених Штатів Америки Тадеуша Костюшка, з його романтичною біографією.

Ще будучи дрібним шляхтичем він закохався у дочку великого польського магната, за проханням якого король відряджає Костюшка вчитися до Франції, де Тадеуш здобув військову освіту. Але стати офіцером у Польщі він не міг: за військове звання треба було платити гроші, яких у нього не було. Тоді Костюшко повертається до Франції, звідти їде до Америки - битися за свободу Сполучених Штатів проти англійської армії. Костюшко якнайкраще зарекомендував себе у цій війні: він стає головним інженером американської армії, засновує Вест-Пойнт, військову академію Сполучених Штатів, отримує титул бригадного генерала, гроші, славу, землю. Але він кидає все це і їде до Польщі, коли дізнається, що його країна хоче битися за свою свободу. Отак він опинився в Тульчині.

Через кілька років після Костюшка за іронією долі у палаці квартирує головний ворог незалежної Польщі, але проте національний герой Росії полководець Олександр Суворов. До речі, Тульчин - це єдине місце, де Суворов командував російською армією, бо до цього він був лише командиром корпусу. Перебування Суворова в Тульчині теж драматичне: він створює тут кращу армію світу і прагне подолати найзнаменитішу людину, про яку написали більше 100 000 книг - імператора Наполеона. І в Тульчині була сформована армія, яка готова була йти в похід до Франції і цим запобігти війні 1812 року. Та в цей час померла цариця Катерина ІІ, а її син Павло, що прийняв царський престол, вигнав Суворова з армії...

Але справа Суворова в Тульчині була продовжена його славними нащадками. В 1815 році до Тульчина повернувся штаб Другої російської армії, офіцери та солдати якої розбили непереможного Наполеона, звільнили вдячну Європу від французької навали. Серед 300 офіцерів штабу знайшлися кращі сини Росії, які заснували в Тульчині Південне товариство декабристів, які віддали своє життя для того, щоб люди не були рабами, щоб вони жили у правовій державі. За цей великий подвиг в ім'я народу Т. Г .Шевченко називав їх святими...

У 1827 році солдати та офіцери російської армії відправилися з Тульчина у війну на Кавказ - і зоряні часи Тульчина закінчилися. Але якихось 30-40 років вистачило місту, щоб назавжди залишатися місцем, яке немов найсильніший магніт притягує до себе людей з багатьох куточків нашої країни, Росії та Польщі, і ми віримо, що настане той час, коли до нас будуть їздити туристи з усіх країн світу, бо наша історія надзвичайно інтернаціональна.

Разом із тим вона глибоко національна, українська. І уособлює цю її сторону Микола Дмитрович Леонтович, наш знаменитий земляк, майстер по обробці народної пісні. Тепер увесь світ знає якщо не самого Леонтовича, то його музику: адже на головне свято християн - на Різдво у всьому світі співають та виконують "Щедрика" М.Леонтовича, мотив, який став світовим гімном Різдва. А М.Леонтович найбільшу частину свого життя провів саме у Тульчині.

Тепер, коли ми хоч трохи ознайомилися з величною історією цього маленького містечка, давайте спробуємо відправитися по ньому в удавану екскурсію - пройдемося по його вулицях, які дихають історією, де можна перед собою зустріти все те, що ми вчили на сторінках шкільних підручників з історії.

Зазвичай, гості міста перш за все на власні очі хочуть все побачити, а потім і почути. Тому запрошуємо їх у подорож по місту від гостинних дверей  Тульчина.

Перед Будинком культури стоїть величний та ліричний пам'ятник М.Д.Леонтовичу, який давно вже став символом Тульчина. Замислений композитор ніби щось і своє згадує, і разом із тим спостерігає за новим життям на тій вулиці, по якій в останні дні свого життя ходив щоденно на роботу. Пам'ятник знаменитому земляку, українському Баху, подільському соловейку був споруджений у 1976 році відомим українським скульптором Галиною Кальченко. На відкриття пам'ятника, крім дочки композитора Галини Леонтович та Галини Кальченко був присутній хор із Америки, який носив ім'я нашого композитора.

Напроти пам'ятника, на іншому боці вулиці, знаходяться будови перших радянських п'ятирічок. Це середня школа №3, приміщення банку та будинок школярів та юнацтва.

Остання будівля красива та велична. Це пізній модерн, або український, як ще називають. Історія його досить цікава. До десятиріччя радянської влади, яке приходилось на 1927 рік, почав формуватися новий центр міста. Вибір пав на Червону площу, яка називалася так не тому, що це пов'язане з більшовиками, а така назва була в неї ще до революції. Далі за площею знаходилися Червоні казарми, названі так за кольором стін - тому і Червона площа. Тут був ринок, де продавали худобу, також саме тут відбувалися на початку минулого століття перші футбольні матчі, виступали гастролюючі актори та циркачі.

На початку двадцятих років на площі стали ховати загиблих солдатів Червоної армії, службовців нової радянської влади. Так виник цілий комплекс, до якого після війни додалися пам'ятники на честь загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни. Наприкінці 20-х років на площі стали будувати приміщення окружкому, бо Тульчин став центром округи, куди входило в різні часи від 13 до 16 районів, а загальна кількість населення Тульчинської округи становила понад 660 тисяч чоловік.

Оскільки будівельних матеріалів тоді не вистачало, то розібрали два палаци Потоцьких - один був в Печері, за 30 км від Тульчина, а другий за містом, в районі лісу Гайчин - і з цієї цегли збудували нове приміщення окружкому, де згодом розмістився райком партії, а тепер тут знаходиться Будинок школярів та юнацтва.

Перед будинком в 1925 році був поставлений пам'ятник Леніну. Виконав його ленінградський професійний скульптор Козлов, і це був один із перших пам'ятників Леніну на Україні. Під час Великої Вітчизняної війни його було зруйновано, а після війни знову відновлено тим самим автором, який дивом вижив у голодному і холодному блокадному Ленінграді.

Але під час так званої "перебудови" 80-х років райком партії прийняв рішення знести пам'ятник Леніну., бо вже було побудоване нове приміщення райкому з більш величним пам'ятником Леніну перед ним. Історичного Леніна десь прибрали, а на постамент, де він стояв поставили погруддя О.С.Пушкіна (скульптор Крейчі), причому ніякого офіційного відкриття не було. Так і стоять тепер два великих митці - один росіянин, а другий українець - майже поруч у самому центрі міста.

Та все ж пам'ятник О.С. Пушкіну у місті з'явився не випадково. Пушкін згадує про Тульчин у X главі "Евгения Онегина" та взагалі дуже багато відкритих і таємних зв'язків зв'язувало поета з Тульчином, видатним військовим центром Росії та центром декабристського руху, де у поета було багато друзів і навіть родичів.

Якщо ви пройдете Червону площу, то побачите невеликий старовинний палац у класичному стилі, зі стандартним доричним портиком спереду. Цей будинок колись належав родині Абазів, глава якої був управителем палацу Потоцьких у той час, коли останній власник палацу із роду Потоцьких Мечислав без суду і слідства відправлений до в'язниці за свої численні злочини, найгіршим з яких для нього виявилася неповага до царя Миколи І. Родина Абазів стала хазяювати у місті, побудувала тут кілька будинків. Син управителя Віктор Абаза став генералом та відомим істориком свого часу, в Тульчині також виросла Глікера Абаза, мати великого українського письменника М.М.Коцюбинського, який свою геніальність успадкував саме від неї.

Поруч із пам'ятником О.С.Пушкіну знаходиться будинок музичної школи. Колись третя жінка власника Тульчина Станіслава Фелікса Потоцького знаменита красуня Софія привезла сюди юриста Шваричевського, який мав захищати її права від зазіхань численних дітей Потоцького від попереднього шлюбу. Згодом Софія померла в Берліні та була похована в Умані, а Шваричевські так і залишилися у Тульчині. Вони русифікувалися і стали вже Сваричовськими. Цей будинок до революції належав останньому представнику цього роду в Тульчині - Володимиру Миколайовичу Сваричовському, який теж був юристом. Після революції будинок націоналізували, тобто відібрали - і тут знаходився відділ наросвіти, де працював в 1920 рощ" М.Д. Леонтович, займаючи посаду інспектора відділу мистецтв. До цього тут знаходилися денікінська контррозвідка, а в роки Радянської влади місцеві органи ЧК. В 1937 році в боротьбі двох влад - райкому та ЧК - остання перемогла, керівники райкому були заарештовані, розстріляні чи ув'язненні.

Напроти музичної школи - колишній Англійський провулок, нині вулиця Кірова, де знаходиться приміщення пошти, а через дорогу - старовинний кам'яний будинок з деякими елементами європейського барокко. Це "плебанія", будинок ксьондза, а ліву сторону цієї вулиці, територію середньої школи №2, яка наче причаїлася в глибині вулиці, та територію стадіону (поруч зі школою) колись займало старовинне польське кладовище.

Якщо пройти трохи далі від будинку ксьондза, то можна побачити будівлю католицького костьолу. Це, мабуть, найстаріший будинок в Тульчині. Під час ремонту тут була знайдена керамічна табличка із цифрою 1599; якщо це дата, то вона говорить про рік будівництва в місті костьолу. Він неодноразово перебудовувався, після смерті графа Потоцького в 1805 році власник Тульчина був похований в підземеллях цього будинку. Потім його прах перенесли до нового сімейного костьолу, але в 1874 році сюди знову повернули поховання членів родини Потоцьких. На превеликий жаль, під час радянської влади ці поховання були варварські знищені.

Знищена була і могила видатного польського поета Станіслава Трембецького, який був похований поруч із Потоцьким. Сподіваємося, що з часом на стінах цієї будівлі появиться відповідна табличка, яка нагадає нам, що історична пам'ять про визначних людей нашого міста не зникає

Далі на захід від костьолу стоїть гарнесенький палац - колишній будинок Глікліха. Побудований він у модному тоді стилі модерн в 1910 році. Місцеві легенди розповідають, що найбагатший купець Тульчина єврей Розенфельд віддав свою дочку Нехому (втім вона ходила до російської гімназії і мала інше ім'я - Юлія) за заїжджого купця Глікліха. Спочатку, мабуть, Глікліх був дуже щасливий, бо і прізвище його у перекладі з ідіш означає "щасливий", але щастя продовжувалося недовго, прийшла радянська влада, і, хоч тепер дехто і твердить, що революцію зробили єврейські комісари, у Тульчині принаймні було не так: тут радянські комісари, в основному російського походження, які були офіцерами Червоної армії, повідбирали для численних відділень нової влади кращі будинки місцевих купців, які були переважно євреями. Сини Глікліха пішли до Червоної армії (і цим врятували життя батька). Старому вже Глікліху виділили кімнату в його ж палаці, в іншому його будинку жили перші секретарі райкомі партії, а куди ділася сама Нехома-Юлія - невідомо...

Напроти будинку Глікліха, де тепер знаходиться ЗАГС, розташувався загадковий палац. Різні автори його називають по-різному - чи то Верхній, чи Малий палац Потоцьких, чи Суворовські казарми. Що ж, подивимось ретроспективно в його історію. Зараз це містечко (палац із площею біля нього, численні господарчі приміщення та будинки) належить ветеринарному технікуму. При радянській владі тут квартирували військові частини. До війни тут стояли кавалеристи дивізії корпусу Котовського, а до них - червоні козаки Прімакова. Саме вони в 1920 році знищили старе православне кладовище, яке оточувало будинок. До революції будинок називався Червоними казармами, а побудований він був у 1815 році французькими військовополоненими за наказом російського царя Олександра І як казарми для Другої армії. Цар і в Петербурзі будував казарми схожими на палаци класицизму.

Спочатку приміщення як казарми не використовувалось, тут був шпиталь. Особливо багато поранених було в Тульчині під час Кримської війни 1853-1856 років. Цікаво також, що на кладовищі біля будинку декабристи генерал Юшневський та лікар Вольф хотіли сховати рукопис першої російської конституції "Русской правды", яку Пестель з допомогою Юшневського (бо погано знав російську мову) писав у Тульчині. Після арешту Пестеля Юшневський прийняв рішення взагалі знищити рукопис, але у справу втрутилися кузени Пушкіна брати Бобрищеви-Пушкіни, які сховали "Русскую правду" у сусідньому селі Кирнасівка, де згодом її знайшли під час слідства.

Дуже знаменитих людей на цьому кладовищі не ховали, але тут були поховані брат відомого російського поета Апухтіна, княжна Мещерська - жінка декабриста Басаргіна, генерал російської служби шведського походження Левенгаупт ( один із Левенгауптів був у командуванні шведської армії під час Полтавської битви 1709 року), черговий генерал армії Суворова Арсеньєв. На кладовищі були і турецькі поховання - у вигляді невеликих мавзолеїв. Усе це в минулому, а тепер в Тульчині, далеко від центру, залишилося лише старе єврейське кладовище, де є поховання початку ХVІІІ століття.

Територія колишнього військового містечка кінчається "Брамкою", так і тепер називають неіснуючий вже в'їзд до міста. "Брамка" в перекладі з польської означає "ворота". В цьому районі колись були ворота, які запиралися на ніч на великий замок, а вага ключа до міських воріт у той час у містечках типу Тульчина сягала біля 7 кілограмів.

Від "Брамки" ми повертаємося знову в сучасний центр міста, проходимо пам'ятники Пушкіну та Леонтовичу і зустрічаємося з найгарнішим пам'ятником міста - пам'ятником О.В.Суворову. Пам'ятник цей був установлений у 1954 році, він - рідний брат пам'ятнику О.Суворову в Ізмаїлі. Скульптор один і той самий - Едуардс, тільки в Ізмаїлі такий же пам'ятник з'явився ще до революції. Та і в Тульчині в 1914 році на гроші офіцерів російської армії, що завжди квартирували в місті, поставили погруддя Суворову - перед палацом, де він жив. Але з часом пам'ятник зник, і тепер погруддя стоїть в іншому місті перед колишніми Червоними казармами.

Позаду пам'ятника - велична будівля колишнього Домініканського костьолу. До цього часу його поява датується невірно, найчастіше 1780 роком. Насправді він почав будуватися в 1786 році, але згодом будівництво було припинено і відновилося лише в 1811 році, коли в Тульчині згорів перший Домініканський костьол, побудований ще Адамом Каліновським. Новий костьол був освячений в травні 1817 року, сюди були перенесені тіла графа Потоцького та членів його родини, домовина польського поета Трембецького, який за 60 років до Шевченкової поеми "Катерина" у поемі "Полянка" заступився за нещасних дівчат-покриток, які народжували байстрюків і тому були знеславлені суспільством. Костьол також був першою в'язницею декабристів, бо вони були заарештовані в Тульчині ще перед виступом північних декабристів на Сенатській площі в Петербурзі.

Далі ми йдемо по новому центру Тульчина, який став складатися після появи в місті комплексу палацу Потоцького. Найголовнішим місцем нового центру став Новий ринок, який був обрамлений численними лавками, магазинами, будинками та майстернями ремісників, приватними синагогами. Після розпаду Радянської влади до Тульчина повертаються старі історичні традиції, коли в містечку було понад 300 лавок та магазинів, де торгували євреї, росіяни, вірмени, турки, македонці. Все це тепер відновлюється...

Ми пройшли ринок і потрапили на тиху вулицю Гагаріна (колишня Успенська вулиця). Ліворуч від нас краєзнавчий музей, де бажаючі зможуть ближче ознайомитися з надзвичайно цікавою та значущою історією Тульчина, побачити твори місцевих митців, попередники яких ще в двадцятих роках минулого століття продавали свої вироби у Західній Європі. Будинок чомусь інколи називають Домом декабристів. У нас нема відомостей, хто побудував цей будинок і чи дійсно тут збиралися декабристи, але відомо, що будинок з'явився приблизно в 1820 році, отже, він сучасник декабристів. В середині XIX ст. будинок належав російському купцю Прокоф'еву. Позиції російських купців у Тульчині тоді були дуже міцними. Тесть Прокоф'єва Сава Калінін захопив у свої руки приміщення Домініканського костьолу, де в 1832 році і по сьогоднішній день знаходиться православна церква, першим старостою якої був сам Калінін.

Перед революцією власником будинку був купець Розенфельд - той самий, що побудував палац у подарунок своїй дочці на її одруження. На подвір'ї музею стоїть пам'ятна колона, яка колись прикрашала центр міста. Надпис на ній на польській та латинській мовах свідчить, що вона була поставлена графом Потоцьким в 1787 році на честь приїзду до Тульчина польського короля Станіслава Августа Понятовського. На ознаменування цієї події Потоцький дарував мешканцям Тульчина та сусідніх сіл право не ходити на панщину, а лише платити чинш - орендну плату за землю. Втім біограф Потоцького повідомляє, що місцеві жителі підкупали панських слуг - осавул, щоб попасти на панщину до Потоцького. Граф був відмінним хазяїном і щедро платив тим, хто на нього працював. Чим краще працювали - тим більше платили.

У глибині вулиці знаходиться невелика Успенська церква, яка і дала назву вулиці до революції. Вона побудована тим же графом Потоцьким у 1789 році в стилі барокко. Сам граф вінчався тут колись зі своєю третьою жінкою, легендарною Софією. Церкву відвідував Суворов, а також тут вінчався полковник І.Бурцов, який вів із Пестелем суперечку за лідерство в Південному товаристві. І.Бурцов одружився із прислужницею родини Потоцьких юною Ганною Казубовою, що залишалася йому вірною жінкою до самої смерті чоловіка, який загинув на Кавказі, і його загибель описав Пушкін, мандруючи по Кавказу в загоні молодого генерала Бурцова. Генерал загинув так, як мріяв про це в Тульчині - із ворожим турецьким прапором у руках...

За приміщенням музею та Успенської церкви починається територія колишнього Старого міста, яке виникло приблизно 400 років тому з появою в Тульчині єврейських переселенців. Центром цього міста був замок на площі Старого ринку. Якщо ми пройдемо до автовокзалу, то опинимось там, де в 1648 році відбулася трагедія мешканців Тульчина, знищених під час штурму фортеці українськими повстанцями. Далі нашу увагу привертає приміщення колишнього райкому партії, де тепер розмістилася нова українська влада - і цей будинок зараз у народі називають "Білим домом".

Ще далі, на самій околиці Тульчина, можна відвідати музей-квартиру М.Леонтовича та будинок колишнього єпархіального училища (тепер школа-інтернат), де композитор пропрацював значну частину свого життя.

Звідси він і відправився у свою останню подорож на Різдво нового 1921 року. Йшов у гості до батька за 60 кілометрів від Тульчина, йшов до своєї учениці Надії Танашевич, яка була його останньою симпатією, бо відносини з дружиною складалися далеко не кращим чином - було колись гаряче кохання, та згасло - а Надія була молода, писала вірші і допомагала М.Леонтовичу створити лібрето до його опери "На русалчин Великдень". Після побачення з друзями та Надією М.Леонтович повернувся у дім свого батька, де вже на нього чекала смерть у вигляді співробітника Гайсинської ЧК, колишнього офіцера Червоної армії О.Грищенка. Грищенко дезертирував із органів ЧК, зовсім випадково завітав у хату батька Леонтовича - місцевого священика, де його гостинно прийняли та поклали спати в одній кімнаті із композитором. Вранці пролунав постріл - Леонтович був смертельно поранений. Вбивця став грабувати батька, забрав собі навіть одяг убитого ним композитора.

Трагічна, випадкова смерть... Але у світі вже давно лунали пісні М.Леонтовича, вже складалася його велика світова слава. Франція, Мексика, Сполучені Штати віддавали належне творам тульчинського учителя співів.

Тепер ми знову повертаємося до центру нового Тульчина і йдемо до головного будинку міста - до палацу Ф.Потоцького. Ще зовсім недавно палац умирав, згасав, напівзруйнований і покинутий життям. В останні роки Радянської влади палац почали реставрувати, але реставрацію не закінчили — не вистачило коштів. Але віриться, що цей унікальний пам'ятник архітектури та історії буде відновлений, адже без палацу Потоцьких не було б такої величної історії самого міста. Все історичне в Тульчині так чи інакше пов'язане з палацом.

Ось навпроти палацу будинок райспоживспілки. Колись в середині його була мармурова дошка, яка свідчила, що в будинку ночував цар Олександр І. Тут містився штаб Другої армії, канцелярія героя війни 1812 року князя Вітгенштейна, ад'ютантом якого був полковник Пестель. Пестель кілька років мешкав у цьому будинку, потім перебрався на квартиру до лікаря-німця Шлегеля.

Трохи далі - приміщення старої пошти, де до того була квартира начальника штабу Другої армії, приятеля Пушкіна та Пестеля, графа Павла Кисельова.

У цьому будинку зупинявся Пушкін, коли відвідував Тульчин на початку 20-х років XIX ст. Приїзд поета до Тульчина поки що залишається для нас таємницею. Існує багато версій, які по-різному вказують на точні дати приїзду Пушкіна та на мету його відвідин. Найбільш вигідною для Тульчина є версія, що жінка Кисельова Софія Потоцька-Кисельова була знаменитим "потаємним коханням" Пушкіна, отже, їй присвячені десятки його віршів, листів, південні поеми "Бахчисарайский фонтан", "Кавказский пленник", "Цигане". Зараз знайдені нові факти, які підтверджують цю версію. Якщо з часом вона буде прийнята, то це викличе нову хвилю інтересу до Тульчина, адже "потаємне кохання" Пушкіна означало для нього дуже багато, воно породило його всесвітню славу та надихало на головний твір поета "Евгений Онегин".

Звичайно, поет не міг не відвідати палац Потоцьких, який знаходився навпроти будинку його приятеля Кисельова.

Палац був побудований в 1782 році. Щоправда, слід додати, що в цьому році був закінчений лише головний павільйон палацу, де жила родина Потоцьких, а роботи по створенню всього складного палацового комплексу тягнулися ще дуже довго. Проектував палац француз Лякруа, оздоблював голландець Меркс, а головним творцем палацового парку "Хороше", який згодом повторився у знаменитому парку "Софіївка" в Умані, став англієць Міллер, якого в 1800 році змінив німець Біхлер.

В 1862 році з'явився перший путівник по Тульчину, автор якого С. Кжижановський описав палац, яким він був у XIX ст. Автор згадує великий коридор головного корпусу, де висіли 13 портретів представників роду Потоцьких, прапори, зброю. Видатний польський письменник Крашевський, який відвідав місто в 1843 році, згадує про чудові вази, китайський порцелян. Обидва ці автори присвячують чимало рядків живопису в палаці, називаючи імена багатьох відомих майстрів. Відомо, що в палаці були роботи Рафаеля, Рубенса, Тиціана, Рембрандта, Ван-Дейка та багатьох інших кращих європейських майстрів. Кілька картин із Тульчина зараз знаходяться в кращому музеї світу - паризькому Луврі.

Багатьох гостей міста приваблює також сімейна трагедія графа Потоцького, історії трьох його жінок, перша з яких була убита за наказом його батьків, друга виявилася далеко не найкращою жінкою, а третя взагалі стала коханкою його першого, улюбленого сина, що і загнало графа в домовину.

Якщо ви уважно читали нашу історію, то помітили, мабуть, що історія Тульчина трошки трагічна. Що ж, трагедія впливає на нас краще, ніж комедія. Вона очищує, піднімає, кличе до життєвої боротьби. Ось чому так приваблює історія маленького міста Тульчина.