Кость Широцький – мистецтвознавець, фольклорист, краєзнавець Поділля

 7 червня виповнилося 135 років від дня народження українського вченого Костя Широцького. 

Кость Віталійович Широцький народився в с. Вільшанка Подільської губернії (нині Кіровоградська область). Частину свого життя провів у селі Білоусівці  Тульчинського району, був ініціатором і безпосереднім учасником розпису Білоусівської церкви влітку

1914 року. Він організував групу київських художників, які в унікальному стилі розписали інтер`єр місцевого храму з використанням етнічних мотивів традиційного народного мистецтва. В селі він зібрав цінний матеріал для великого нарису «Подольские колядки и щедривки».

Суботнього дня 13 вересня 1919 року в будинку батька в с. Білоусівка на 33-році життя Кость Широцький помер.

Наукові інтереси Костя Віталійовича охоплюють дослідження регіональної історії, краєзнавства, історії декоративного й сакрального мистецтва, етнографії, фольклору, друкарства, гончарства, малярства, археології, церковної та світської архітектури, народних звичаїв та обрядів, художньої творчості Тараса Григоровича Шевченка. Також брав участь у громадсько-просвітницькій роботі, був членом багатьох організацій, товариств, партій, викладав у трьох університетах, публікував праці, розвідки, статті та рецензії практично у всіх найвідоміших часописах.

Наш земляк встиг залишити по собі достойну спадщину: це 237 праць (частина з яких і досі не надрукована), що були написані протягом всього лише 15 років наукової діяльності.

Вшановуючи пам'ять видатного земляка, Костя Широцького,  працівниками культури Тульчинської ТГ  було покладено квіти до меморіальної дошки в  в м. Тульчині.  В Туристично – інформаційному центрі  КЗ «Публічна  бібліотека Тульчинської міської ради Вінницької області»  для  читачів пропонується викладка літератури та підготовлено  історичний екскурс «Кость Широцький – мистецтвознавець, фольклорист, краєзнавець Поділля».

Подорож до Крищинець

Друзі! Сьогодні я хочу запросити Вас відвідати мальовниче село Крищинці. Історія і чарівна природа дає змогу почути відлуння тиші та насолодитись прекрасними пейзажами. А на згадку у Вас залишаться світлини на неймовірних, створених природою локаціях. Для гостей облаштована зона відпочинку "Трифонова долина".

Саме тут можна познайомитись з відомою родиною гончарів Сергій Та Світлана Погонець. Адже гончарством славиться село.

А ще у місцевих жителів можна придбати смачнюще молоко та сир.

Отже Ваша подорож до Крищинець буде корисною і смачною...

КРИЩИНЦІ – село Тульчинського району Він­ницької області, осередок гончарства. Знаходиться на невеликій річці Тарасівка (басейн Південного Бугу), за 75 км від обласного центру, за 7 км від райцентру та за 21 км від залізничної станції Журавлівка. Площа 5 км2 . Населення 1573 осо­би (2001), переважно українці. 

Тривалий час на цих землях існувало 2 окремих села: Хорошівка (пізніше – Захаряшівка; засноване у 15 ст.) і Хрещенці (пізніше – Крищинці; засноване у 17 ст.). Поступово вони злилися в одне село (2-а пол. 20 ст.). Ці поселення неодноразово зазнавали руйну­вань під час нападів татарських заго­нів. Жителі брали участь у Визвольній війні під проводом Б. Хмельниць­кого та гайдамацькому русі. У 19 – на поч. 20 ст. – у складі Брацлавського повіту Подільської губернії у 1720-х – 1860-х рр. села належали польським магнатам Потоцьким. В1765р. споруджено дерев’яну церкву св. великомученика Димитрія, а в 1900р. на її місці побудували кам’яну (збереглася донині).

У 1860-х рр. відкрито церк.-парафіял. школу. В 1885 у Крищинцях мешкало 1460 осіб, у Захаряшівці – 537, 1892 – відповідно 1895 і і 537, за переписом 1897 – 2234 і 670 осіб. Наприкінці 19 ст. у них функціонували 4 млини. Під час воєн. дій 1918–20рр. влада неодноразово змінювалася, у червні 1920р. ос­таточно встановлено більшовицьку. 1932–33рр. від голоду померло 128 осіб. Частину жителів репресовано. Від липня 1941 до березня 1944р. село перебувало у румунській зоні окупації.

 Нині у Крищинцях– 2 школи, дошкіл. навч. заклад; 

Будинок культури, бібліотека (крім книжкового фонду, має народознавчий куточок, де зібрані речі народного вжитку, подаровані жителями); фельдшерсько -акушерський пункт.

Здавна у Крищинцях розвинуті різноманітні кустарні промисли. Оскільки тут є поклади високоякісної глини, то найбільшої популярності набуло гончарне мистецтво.

Від кін. 18 ст. крищинецький глиняний посуд (макітри, глечики, горнята) і дитячі іграшки-пищики (птахи, баранці тощо) щороку у значних кількостях продають на ярмарках у Тульчині, Брацлаві, Немирові (обидва – нині Вінн. обл.) та ін. населенних пунктах. Для багатьох жителів гончарювання було спадковою справою. На поч. 20 ст. у Крищенцях працювали понад 150 сімей гончарів. Особливо відзначалися гончарні витвори родин Гончарів, Касіянів, Ковтунів, Кор­чаків, Кравців, Кузиків, Луцишиних, Мельників, Погонців, Свір­гунів. Почесні звання «Засл. май­стер нар. творчості України» отри­мали І. Гончар та його учень О. Луцишин. Нині серед кращих гончарів на Поділлі – Сергій і Світлана Погонці. У Крищинцях також займаються різьбярством, соломоплетінням, вишиванням і писанкарством. Роботи кришинецьких майстрів експонувалися у багатьох містах України та за кордоном. 5–30 жовтня 2012 у Національному музеї літератури України (Київ) у рамках Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села» від­бувалася виставка, присвячена народній творчості Крищинець (доповнювали експозицію кришинецькі старовинні ікони, ткані рушники, скатерки, килими, налавники, доріжки, жіночий одяг, тернові хустки, обрядові хліба). У Національному музеї архітектури та побуту України (Київ) є хата кінця 19 ст., привезена з Крищинець.

І знову 1805 рік, знову Потоцькі в Тульчині, і знову 215- річниця, але в цей раз Олекси Стороженко

Цю статтю було надруковано в нашому «Тульчинському краї» 5 років тому. Сьогодні 1 квітня – День сміху.

Хочу довести до читача цікаву інформацію про тісний зв'язок О.Стороженка з нашим містом, через його анекдот «Голка» про Потоцького з Тульчина.

Стороженко Олекса Петрович (1805-1874) – український письменник, етнограф, художник. Древній козацький рід Стороженків відомий ще з ХVІІ ст., про перебування в Тульчині описано в 1884 році в журналі «Киевская старина» (т.8). Олекса Стороженко прожив кілька років у Тульчині (1825р.) і Немирові (1827р.) під час військової служби.

В його творах є чимало сюжетів та спостережень, навіяних тульчинською минувшиною, - зокрема, повість «Марко Проклятий». А розповідаючи про запорожця Кіндрата Бубенка-Швидкого з однойменного оповідання, автор описує «тульчинську околицю», де ще й після смерті козака «гоготить од його оповідань». В оповіданні «Голка» крім анекдоту, автор розкриває постать Потоцького, як необмеженого в своїх злочинах феодала. Враховуючи жахливі вчинки Потоцького в оповіданні, мова йде не про Станіслава Щенсного Потоцького, який збудував палац в 1782 році, а його діда – Юзефа Потоцького (першого власника Тульчинських земель). Доречно зазначити, що вказані твори О.Стороженка є в Тульчинській центральній районній бібліотеці, біля палацу Потоцьких.

Отже «Голка».

«За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!

Розкажу вам дещо про одного зі свого кола магната, про Потоцького, що колись жив у Тульчині. …

Кілька миль од Тульчина, коло одного майонтку Потоцького, жив з жінкою, з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів земельки, фольварочок, добре працював і, хвалити господа, не прохав ні в кого хліба. Розсердився на його за щось економ того майонтку, пан Тридурський, та й вигнав бідного шляхтича з жінкою, з дітьми з власної хати. От Кондратович осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого Потоцького, щоб здатися на ласку і правду його ясновельможності.

Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд Потоцького.

— Хто єстесь? — спитав Потоцький?

— Шляхтич, ясновельможний пане, — одповів Кондратович, нахиляючись аж до луки.

— А маєш голку лайдак? — гримнув Потоцький і брови нахмурив, і почервонів.

— Нема, ясновельможний пане, — одмовив Кондратович.

— Німа! Патшай, — каже, показуючи застромлену в рукаві голку, обкручену ниткою, як буває у кравців. Я Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів; і в мене є голка, щоб часом, як розірветься, зашить, а ти —  безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре!

Стягнули раба божого з коня і почали чухрати канчуками; а Потоцький дивиться та приговорює:

— Отак дурнів вчать та на розум наводять!

 Заплакав сердешний і поїхав у Тульчин до свого родича, що служив у Потоцького конюшим. Приїхавши, розказав йому все, як було.

— Не журись, — каже родич, — оддячиш, я тобі і пораду дам. Чи ти знаеш ту капличку, що в кінці парка?  От у цю ж капличку, Потоцький, перерядившись старцем, що-суботи ходить одмолювать у Почаівськоі Богоматері гріхи. Завтра субота; устанешь раненько, то там його й застукаешь, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.

Кондратович, почувши се, як на світ народився. Узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Дивиться — йде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний. Увійшов Потоцький у капличку і ставь молиться. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку.

— Найсвятша Матка, — каже,  — пошли усякого щастя, здоров'я, дідичу нашому, ясновельможному пану Потоцькому за те, що він нас дурнів вчить!

Потоцький притуливея в куточку і слуха, аж облизуетьсяю. Зараз пізнав, що се той шляхтич, которому вчора задав він шваби. Скінчивши молитву, Кондратович обернувся до Потоцького й пита:

— А що ти тут робиш, старцю? — А маєш голку?

— Німа, вельможний пане! — одвітив Потоцкий, а сам мерщій до дверей.

— Німа? — крикнув Кондратович, простягуючи руку. — Ось дивись, — каже, — я гоноровий шляхтич, маю кілька моргів землі,— і у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти  безштанько, а в тебе нема?

Та се кежучи, хап його за чуб! Вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагати малахаєм… Через день та й прислухається, яка буде чутка про Потоцького. А чутка пішла що гетьман застудився на полюванні. На другий день, тільки вернулись з костьола, аж прибіг козак.

— Чи тут, — пита, — гостює пан Кондратович? Гетьман кличе до себе!

Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі: що буде, то буде; а буде те, що Бог дасть. Тільки побачив його Потоцький, зараз і крикнув:

— А що, чи маеш теперь голку? —А чи не трапилось тобі навчити якого небудь дурня? — пита гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.

— Як не траплялось, ясновельможний пане! — сміливо одказав Кондратович, — вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав, — довго буде згадувати ту голку.

…Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому веселий і щасливий. … Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному в знаки, не одного шпигнула. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.».

P.S. В репертуарі тульчинського театру, відомого у всій Європі, комедія «Голка» була постійною. Взагалі вся родина (дружина та діти) Станіслава Потоцького приймали участь у виставах, чим розважали гостей графської родини. Тульчинський театр діяв з 1790-х до 1860-х рр.

          В.О.Вігуржинський, краєзнавець

Останньому з Потоцьких з Тульчина – 215 років!

         Болєслав народився в березні 1805 року в Тульчині. Офіційно був наймолодшим сином Станіслава Щенсни (який помер того ж березня 1805 року) і Софії (1760-1822). Світська думка приписує батьківство Юрію (Щенсни Єжи 1776-1809) найстаршому сину від другого шлюбу Станіслава Щенсни (1751-1805) і Юзефи Амелії (Жозефіни 1752-1798).

         Болєслав отримав домашню освіту, одним з вихователів був Конарський Міхал (1784-1861), до речі Міхал отримав від Софії Потоцької за записом в заповіті, як доказ вдячності за виховання сина, цінне зібрання рукописів, друків і документів XVI-XIX ст. Міхал Конарський працював в Тульчинському палаці з 1812 р. по 1821 р. і навіть подружився зі Станіславом Трембецьким (1739-1812). До кінця життя Болєслав і Міхал залишилися друзями, а Міхал згодом став піонером цукрової промисловості на Поділлі.

         З дитинства тривалий час подорожував Західною Європою. Згодом з 1821 по 1827 рр. проходив військову службу.

         Після смерті матері Болєслав Потоцький оселився в Ковалівці (Немирівський район), а згодом перебрався в Немирів, де було закінчено палац. За часів його володіння Немирів зазнав справжнього розквіту. Взагалі з батьківського спадку отримав тростянецьку частку. До неї входили: Уманський ключ, Теплицький ключ, Богопільський ключ та Тростянецький ключ (в т.ч. Тростянець, Кирнасівка, Капустяни та ін.). Мати Софія записала йому кілька маєтків (8 тисяч кріпаків) з обов’язком сплатити 4 млн. злотих боргів. Крім того, мати записала йому навпіл з братом Алєксандром права на рухомість з тульчинського двору.

         В різні роки, з 1828 р. по 1856 р., здобув різні чини. Наприклад у 1856 р. отримав чин дійсного статського радника. Того ж року був одним із 4 герольдів, які оголошували коронацію Олександра ІІ. З липня 1834 р. і до кінця життя опікувався освітою Немирова, жертвував значні суми на стипендії учням, на дитячий притулок, названий на честь його дружини «Притулок графині Марії Потоцької». Запросив до Немирова архітектора Францішека Мєховича (1783-1852), який на його замовлення виконав проекти гімназії, кірхи, дзвінниці для Свято-Троїцької церкви, а також палацу Болєслава Потоцького. Саме завдяки Болєславу Немирів став осередком освітнього й культурного життя під назвою «подільських Афін». У 1847 тут концертував Ференс Ліст (1811-1886рр.).

         Суспільна діяльність Болєслава Потоцького вимагала великих витрат, тож поступово він продав значну частину володінь, зокрема в 1842 році Кирнасівку – Ружі Собанській, в 1850р. Капустяни – Ф.Ярошинському, в 1856 р. Тростянець – Феліксу Собанському.

         Був одружений з графинею Марією Салтиковою (1807-1845). У шлюбі виховував єдину доньку Марію (1839-1882рр.) і позашлюбну доньку дружини Софію. Донька Марія у 1869 р. купила у свого дядька Мєчислава Потоцького (1799-1878) за 1,25 млн.руб. Тульчинський і Вільхуватський ключі. Після того, як донька Марія  вийшла заміж в 1856р. за Григорія Строганова і отримала в посагу Немирівський ключ, Болєслав переїхав до Петербурга, де прожив до 1882 року. Останні роки життя мешкав у Немирові. Помер 10.11.1893 р. в Петербурзі.   

P.S. Після продажу Тульчинського маєтку Мєчислав Потоцький гроші  отримав вже проживаючи в Парижі. З цим капіталом та іншими коштами Мечислав Потоцький вдало грав на біржі та вкладав кошти в нерухомість у Франції, примноживши статки до 80 мільйонів франків. Покидаючи Тульчин забрав з палацу частину картин, меблів, порцеляни, скла, колекцію зброї і значну частину бібліотеки, переправивши це усе через Одесу до Франції.

Владіслав Вігуржинський

Михайло Богуш

Багата і щедра українська земля на талановитих людей. Одні з дерева виробляють чудові речі, інші майструють з глини глечики, макітри; хто вірші пише, хто вишиває. Є і майстри пензля і фарб, які до людей говорять своїми картинами – це художники.

                             

         Серед полів і лісів, голубооких ставків подільської землі розкинулось село Клебань. Тут 1935 року 7 квітня (на Благовіщення) народився і вперше сонечко зустрів звичайний сільський хлопчик Михайлик, якому в майбутньому судилося стати художником.

   Купались ніжки в росяній траві, й добром наповнювалось серденько дитяче.

                            Як гарно тут,  у цій чудовій стороні

                                 рожеві ранки зустрічати.

                            Радіти сонцю, квітам, колоскам,

                                 пташиним співам, теплому дощу.

         З дитинства Михайлик вбирав у себе красу рідної природи. Все побачене йому хотілось у малюнках передати. Оті білі хмаринки у синьому небі, квітучий садок, сонечко,що вранці встає, зелену траву, по якій можна досхочу бігати, милуватися синіми волошками в полі.

         Серед краси природи проходили дитячі роки. Вже пора до школи йти. Але ота страшна війна, що горе, смерть і муки принесла, забрала батька навіки. Навчання в школі почав після закінчення війни. Одна матуся, як сива голубка, крильцями – руками обняла п’ятеро дітей, до серця пригорнула і сама, без чоловіка - батька, виростила, викохала, вивчила і в світ широкий відпустила. Скільки роботи переробили її невтомні руки! А як вони пахли м’ятою, травами, медом, молочком(бо корівку тримала, щоб було чим діточок годувати).

         А діти, вдячні матусі за турботу, добре навчалися, працьовитими зростали. Михайлик навчався на "відмінно". І дуже любив малювати. Любов до малювання прищепила  ще більше перша вчителька Марфа Аврамівна Бурдо. Старався добре навчатися, щоб раділа за нього мати і вчителі, а ще б гордився батько (якби ж то був живий).

Любив своє село. В ліс ходив, у ставочку рибу ловив, допомагав мамі по господарству, знаходив час книги читати і в духовому оркестрі грати.

         Пролітали роки, вже й школу закінчив. Куди ж учитись піти? Важко мамі одній навчати сина. От вирішив працювати і навчатися. Служив в армії, де оформляв агітаційні матеріали, за що був відзначений грамотою. Після служби в армії зустрів свою золоту половинку Марію Степанівну. З нею навчався в Клебанській школі, там і познайомились.

Відгуляли весілля, а згодом переїхали до села Нестерварка. Винаймали квартиру. Але хотілось створити своє затишне гніздечко. Шоферував і хатину будував.

Таланило Михайлу Івановичу на зустрічі з розумними людьми. Кореспондент газети Рапавій Геннадій Іванович, побачивши картини, сказав: «Богуше, тобі учитися потрібно». І він дослухався  розумної поради. Поступив до Львівського поліграфічного інституту на факультет «Художник – графік». Закінчив у 1973 році.

Працював і картини писав. Вирішив: буду художником, щоб своїми роботами людські душі зігрівати. 

Хто зустрічав Михайла Івановича на своєму життєвому шляху, був зачудований його простотою, мудрістю і ерудицією. Все життя митець працював над удосконаленням свого таланту. Навчав інших. Його учнем був Лукашенко Микола Федорович.

     Працювали у ветеринарному технікумі, а пізніше у СПТУ-41 м. Тульчина. Навчав художників. Викладав у будинку культури на курсах  в 1975-1977 роках.

Місця роботи:

-         Нестерварський цегельний завод;

-         Колгосп «Україна» село Кинашів;

-         Художня майстерня м. Тульчин;

-         СПТУ-41 м. Тульчин, звідки і вийшов на пенсію.

Загальний трудовий стаж склав 40 років.

Приймав активну участь у колективних виставках художніх робіт в м. Тульчині та м. Вінниці. На протязі життя організував 9 виставок  робіт.

 Перша - була в Нестерварській школі в 1995 році та в 2016 році до Дня учителя та відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка.

В районній бібліотеці м. Тульчина 22.05.2014 року відбулася презентація полотень Михайла Богуша на тему: «І діти, і квіти».

В 2014 році відбулися виставки в краєзнавчому музеї та в будинку культури м. Тульчина.

Неймовірною подією стала презентація робіт в обласному краєзнавчому музеї м.Вінниця.

В Нестерварській бібліотеці проведено вечір – портрет на тему: «Там, де біла хата на любов багата».                      Художник подарував сільській бібліотеці дві картини «Маки та акації» 2014 р., «Ріка Іордан» 2005р.

Приймав участь в оформленні 2-х церков: Кинашівської та Нестерварської.

         Частина робіт М.Богуша знаходиться в приватних колекціях в Україні та за її межами.

Завжди першу оцінку давала дружина Марія Степанівна, за спеціальністю культпрацівник.,

                       

Кажуть, Бог парує. Як зустрів свою половинку, так одразу і закохався. Одружившись, разом творили красу. Михайло Іванович фарбами, а Марія Степанівна нитками і голкою. Як вона відчувала прекрасне! Як чудово вишивала! І коли? Адже доля їм подарувала двох синочків. Разом ростили, доглядали. Хатинку будували, садок садили і дітей виховували. Дворик квітами заквітчували. Люди казали, що він, як віночок. Видно, що тут художник живе. Просто і красиво. Хатинка, наче з казки якої. Ганочок маленький, літня кухонька, художня майстерня. Наче будова, як будова, але не така, як в інших. Щось в ній особливе.

         А ті, кому пощастило побувати в майстерні – місці, де народжуються картини, бачили вазони, які посадила ще Марія Степанівна.

Жителі села Нестерварки згадують дружину художника, як мудрого культпрацівника.

         Михайло Іванович разом з дружиною організували виставку в Нестерварській школі в жовтні 1995-го року. Він презентував картини, а Марія Степанівна – серветки, вишивки, макраме. А в грудні 1995 року Марія Степанівна завершила земне життя, пішовши у вічність, у небуття. Світла пам'ять про найдорожчу людину живе в картинах Михайла Івановича, у серцях їхніх дітей та онуків.

Батько двох дітей і дідусь чотирьох онуків.  Проживає  в селі Нестерварка.  

Картини Михайла Івановича не просто дивитися. Вони наче з душею говорять.

Діти найбільше відчувають красу. Вони помітять найменше, на що не кожен дорослий зверне увагу. Михайло Іванович любить дітей. А хто любить дітей, то добра людина. Це дійсно так. Бачили б ви, як світяться оченята у діток під час розмови з художником. Як просто з ними веде він розмову. Спілкується щиро, з любов'ю. Дітей не обманеш. Вони серцем відчувають справедливість, любов.

       Минають роки, за зимами зими, за веснами весни. Вже і здоров'я не те, і зір не такий гострий, але творець продовжує працювати.

Художнику Богушу М.І. була нагода писати портрети відомих людей.

1.          Брадучан Георгій Афанасійович (РБК) ;

2.          Стаднюк Василь Семенович – до 80 річчя від дня народження. Учасника Першої і Другої світової воєн;

3.          Микола Луків – поет, до 50-річчя від дня народження;

4.          Віталій Кличко – боксер;

5.          Анатолій Бортняк – до 60-річчя від дня народження – поет, м. Вінниця;

6. Василь Мороз – ректор мед.університету, м. Вінниця;

7. Василь Багрій–поет, до 60-річчя від дня народження, м. Тульчин;

 8. Василь Безсмертний – директор ветеринарного технікуму, до 50 і 60 річчя від дня народження;

9. Сім'я Ульянових – 2 портрети;

10. Сім'я Федора Грінєвич -7 портретів;

11. Ректор Бершадського мед.училища;

12. Ректор Академії внутрішніх справ – м. Київ, Сідак В.С.

13.Володимир Литвин – голова ВР України;

14. Алла Поліщук – начальник податкової служби у Тульчинському районі;

15. Перемот Ганна Олександрівна – м. Ладижин, лікар- терапевт;

16. Таратунський Василь – директор Кирнасівської птахофабрики;

17. Городинський Станіслав – заслуженний артист України;

18. Лукашенко Микола – художник, м. Тульчин;

19. Луценко Галина – науковий працівник Тульчинського краєзнавчого музею;

20. Тарас Шевченко;

21. Микола Леонтович;

22. Данило Нечай;

23. Михайло Грушевський;

Резиденція Бібліотечної Королеви запрошує!

Всі ми чекаємо Новорічних свят. І малеча, і дорослі. Скажу Вам, що дорослі їх чекають мабуть ще більше. Адже казки хочеться завжди. А Новий рік - свято сподівань і маленьких чудес. 

А де у нас найбільше казок. Звичайно в бібліотеці ! Саме для Вас найкращі книги до свят! 

ЗАПРОШУЄМО  ДО ТУЛЬЧИНСЬКОЇ РАЙОННОЇ БІБЛІОТЕКИ!

Завітайте до нас!

Ви потрапите до справжньої казки!

Казка Бібліотечної Королеви!

 Безліч локацій для фото! Гарний сімейний відпочинок! Перегляд новорічних фільмів онлайн!

Нові книги та журнали! 

 На Вас чекає казка Бібліотечної Королеви!

А створила її Оксана Трембовецька. Бібліотекар за фахом і неперевершений дизайнер!